Є. Шморгун ( оповідання про весну)
ВЕРБОВІ КОТИКИ
Якось враз потепліло, потепліло, а Горинь набрякла і скинула кригу. Ринула вода берегами, городи затоплює, клекоче, плюскотить, у піняві вся.
Люди з крутогору дивляться — не надивляться: просторінь така, що дух перехоплює. Тільки де-де по заплаві синіють вершечки вільх.
Кроків за кілька від сухої коси визирає з води вербовий кущик. Невеличкий такий, а на ньому — котики. Пухнастенькі, жовтаво-зеленаві. Ніби табунець гусеняток примостився спочити на тонких галузках. І такі вони лагідні та безпомічні! Здається, де вже їм, беззахисним, утриматись на хисткому сідалі серед піняви і клекотіння!
Коли це знайшовся сміливець: роззувся, підкачав холоші, цьоп-цьоп по воді — обламав вербичку. Жодного котика не лишив.
І чомусь раптом здалося, що довкола стало порожньо-порожньо…
ЧИСТОТА
Від старезного моху дубові цямрини зелені, аж темні. Зате джерельний живчик вибрикує, мов молоде козеня. І сусіди — жовтці та осоки — зіп'ялися навшпиньки: заглядають, як він витанцьовує.
— Тату, — запитує Інна, — а хто в криницю воду наливає?
— Із землі, — відповідаю, — сама натікає.
— А чого ж тоді вона не брудна?
Намагаюсь пояснити:
— Усе, що із землі народжується, завжди чисте. Он біля криниці у траві незабудки — бачиш, які голубі?
— Угу… — киває Інна.
А через хвилину вже показує:
— Глянь, сьогодні небо теж із землі народилося…
І криниця, і донька навперебій розсипають свій сміх по некошених травах.
ЛА-ТА-ТА!
По доріжці, по даху, по бузку безлистому: "Ла-та-та! Ла-та-та!"
Дощ.
Перший весняний дощ.
Вийшов на ганок дід Іван — задивився, долоню підставив. Цвірінькають горобці — задоволені.
Травичка біля доріжки вмилась, зазеленіла.
"Ла-та-та! Ла-та-та!"
По доріжці, по даху, по бузку безлистому..
І все довкруг захоплено плеще в долоні: "Ла-та-та!.."
ХТО НАЙПРИМІТНІШИЙ
Тільки-но сонце весняно плюснулось на широкий вигін, що за селом, а мати-й-мачуха вже й затеплила свої жовті ліхтарики. І стала найпримітнішою на вигоні.
Потім кропива, сердито розпихаючи пріле бадиляччя, кущисто погнала вгору. І вже найпримітнішою на вигоні стала вона.
Згодом зазолотіли кульбаби, і всім здалося, що на вигоні тільки вони і ростуть.
А ще потім вибуяв свічкастий коров’як. І було його видно здалеку.
За такими вдатними сусідами куценькому споришеві ніяк і показатися. Та він і не пнеться. Примостився там, де вже інші рости не захотіли, та й кучерявиться тихенько при самій землі.
Але саме до споришу тягнуться влітку корови, обминаючи його квітчастих сусідів. Саме за ним нишпорять вівці і кози. Цю травку-муравку і кури пощипують, і гуси поскубують. А восени поласувати споришевими зернятками-горішками злітаються цілі зграї дикого птаства — від шалапутних горобців до відлюдкуватих тетеруків.
От і розберись, хто найпримітніший на вигоні.
УСІХ ПРИГОЩАЄ
Дятел підлетів до молодого клена: "Тук! Тук! Тук!.."
Не годиться полохати птаху, зайняту своїми пташиними клопотами. І я стою, чекаю, поки вона перелетить на інше дерево.
А дятел не поспішає — продовбав кору і ласує кленовим соком. Бач, який, знає, що кленовий сік не гірший од березового.
Нарешті полетів. Та тієї ж миті де не візьмись два горобці. Вовтузяться біля клена, по черзі п’ють сік, задоволено цьвірінькають — дякують дятлові, що пригостив.
Настала й моя черга. Відламав я галузку, встромив її у дірочку, що дятел продовбав. Сік по галузці кап, кап, кап…
Пробую на язик — солодкий!
Навесні дятел щедрий, усіх пригощає.
ЯБЛУНЯ
Сьогодні йду — а вона зацвіла…
…Як на місці дерев’яної дядькової хати почали зводити з білої цегли великий багатоповерховий дім, яблуня стала всім на заваді. Водії бурчали, що об’їжджати її щоразу треба, кранівники — що незручно через неї переносити піддони, а зі слів виконроба виходило, що яблуня взагалі не дає належного простору для роботи.
Перепадало яблуні від усіх. Могутній грузовик зачепив її бортом і відчахнув гілку. Кран черкнув піддоном по верхівці, і та знівечено обвисла. Виконроб розпорядився вирвати дерево з коренем. Але бульдозерний трос не витримав — тріснув, тільки глибоко в’ївся в стовбур і вирвав кусень кори аж до білого.
У домі вже оселилися новосели. Але за клопотами ні в кого не знаходилося часу підрізати яблуню, замастити рани. Чи, може, здалося людям, що з неї вже все одно нічого не буде.
А вона взяла та й зацвіла. І рясно-прерясно, ніби рожеву хустку пов’язала.
Ось у кого повчитись би щедроти і приязні!
ЧУДНІ
Подумалось: гуси погубили пір’я — а то маргаритки.
По всьому лузі біліють.
Подумалось, чудні ці маргаритки: уже й трава вибуріла, уже сніжинки пролітають, а вони заповзялися цвісти.
Подумалось тоді, пізньої осені…
…Щойно схлинула весняна повінь. Бреду калюжистим лугом до річки, аж зирк — маргаритки… Цвітуть!
Подумалось, чудні ці маргаритки: ще на всій-усій заплаві нічого й не проклюнулось, а вони біліють.
Подумалось, як добре, що в на світі чудні квітки — маргаритки!
ДОБРЕ ДІЛО
Того дня ми стільки всього набачилися! Бо була весна, ліс прибрався, мов на оглядини. Мерехтіло в очах від розмаю квітів, приємно поморочилася голова від запахущого молодого листя, від пташиного пересвисту. У той день трапилася і ця зовсім незначна пригода. Як переходили видолинок, Інну щось шарпнуло за ногу. Глянули — а нога в сильці.
Було сильце із тонкої линви. Років п’ять чи й більше тому якийсь браконьєр поставив його на заячій стежині, примотавши кінцем до дубка. Хтозна, чи потрапило коли в нього необачне звірятко, а от дубкові вийшла від того велика шкода: линва глибоко врізалась у стовбурець і не давала деревцю рости.
Ми трохи поморочилися, але таки розмотали заплуту і пожбурили іржаву линву на дно ярка.
От і вся пригода. Здавалось би, давно пора їй забутися. А Інна ні-ні та й сьогодні ще:
— Пригадуєш, як дубка визволили?
А все тому, що ми тоді не просто провели в лісі хороший весняний день, а зробили хоч маленьке, але добре діло.
